Вважаю ганебним нинішній економічний рейтинг для багатої ресурсами Волині

Фото: 

Любов Ліпич — ​декан факультету економіки та управління Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, належить до тих депутатів Волинської обласної ради, котрі беруть слово лише за крайньої необхідності. Однак її виступи завжди відзначаються глибиною, виваженістю та актуальністю

 

 

 

 

«Раніше я недооцінювала ролі обранця місцевого рівня»

— Любове Григорівно, які уроки винесли ви за два роки діяльності у Волинській обласній раді?

— Насамперед скажу, що я вперше обрана представляти інтереси громади в облраді. Ця робота для мене є новою, хоча багато чим схожа на ту, котрою займаюся впродовж більш як тридцяти років. Викладацька праця потребує тісного спілкування з людьми. Правда, особливого контингенту — ​молодими, повними енергії та оптимізму, віри в майбутнє, яка мене завжди надихає. А вже як депутату доводиться зустрічатися з виборцями, різними за віком, родом занять, соціальним статусом. Кожного треба вислухати, пройнятися проблемою, проаналізувати — ​і запропонувати правильне рішення. І це багато чому вчить.

У діяльності обласної ради нинішнього скликання імпонує те, що депутати зуміли об’єднатися під керівництвом Ігоря Палиці для вирішення тих питань, котрі ставить перед нами громада. Почали пробувати реалізовувати проекти, які найбільше потрібні нашим виборцям. Раніше, до слова, всім керувала обл­держадміністрація, а обранці були лише як доповнення й самі нічого не вирішували.

Навіть маленькі кроки багато важать, якщо вони спрямовані на покращення життя краян.

— А які мінуси вам як викладачеві впадають у вічі?

— До них віднесла б те, що депутати поки що не зовсім навчилися визначати, що є головним, а що — ​другорядним. Ми в першу чергу повинні дбати про об’єкти обласної комунальної власності, зобов’язані їх нормально фінансувати. А вже потім розглядати потреби інших рівнів, зважувати, які з них необхідно терміново вирішити.

— Що найбільше хвилює виборців вашого округу?

— Я обиралася від «УКРОПу» у Луцьку, тому передусім переймаюся проблемами обласного центру. Разом із тим від партії опікаю Рожищенський район. А ще мені є дуже близьким все те, що хвилює мешканців міста Берестечка Горохівського району. Це моя мала батьківщина, туди їжджу на могили своїх рідних, навіть тих, хто похований ще в позаминулому столітті.

Балотуючись у депутати, я не ставила перед собою якісь конкретні цілі, бо не дуже вірила, що на місцевому рівні можна зробити щось нове радикальне. Тепер бачу: навіть маленькі кроки багато важать, якщо вони спрямовані на покращення життя волинян.

«Природа нам дала такі багатства, а ми не вміємо мудро ними розпорядитися»

— На вашу думку, що є найбільш гострим питанням для мешканців нашої області?

— Мене непокоїть те, що ми постійно «змагаємося» з Тернопільщиною за непочесне останнє місце за рівнем доходів на одного жителя. Цей рейтинг для багатої ресурсами Волині вважаю ганебним. Причина невтішного стану справ, звичайно, виникла не сьогодні. Напевно, ми не вміємо мудро розпоряджатися всіма природними багатствами.

Взяти хоч би проблему з дер­­­жавним підприємством «Волиньторф», де працює 450 чоловік. Це, фактично, стільки сімей забезпечені хлібом і до хліба, мають можливість випроводжати дітей у садочки, школи, потім — ​у виші. На створенні нових робочих місць та збереженні тих, що є, зав’язана ціла низка соціальних моментів. Є робота — ​залишаються люди, народжуються діти, країна отримує громадян. Вважаю це найголовнішим у нинішній складній, не надто втішній демографічній ситуації. У нас катастрофічно зменшується чисельність населення — ​і над цим повинні задуматися всі.

Наша область прекрасно забезпечена водою. Ми, слава Богу, не знаємо, що таке її дефіцит. І йдеться не лише про Шацькі озера — ​справжню перлину краю. Маємо унікальну річку Стир, по якійсь колись від Берестечка до Луцька плавали катери. А скільки там цілющих джерел! Якби спромоглися її якісно почистити, могли б отримати багато плюсів. Переконана, що знайшлися б підприємливі люди, котрі б зуміли  вздовж берегів зробити зони відпочинку, побудувати здравниці не гірші, як за кордоном. Це був би справжній прорив краю.

— Любове Григорівно, чи згідні з тим, що спочатку потрібно довести до пуття ті лікувально-профілактичні заклади, які вже діють?

— Звичайно, і передусім це стосується санаторію «Лісова пісня». Ми повинні зробити все, щоб він піднявся, — ​для цього є можливості. Варто не лише осучаснити базу здравниці, а й доповнити, наприклад, реабілітаційно-трудовим центром із задіянням у ньому елементів садівництва, бджільництва тощо. З огляду на великий наплив туристів на Шацькі озера, це — ​безпрограшна лотерея області.

«Моїм студентам не подобається «дивитися знизу вверх на американців». Тому є надія»

— Як вдається вам поєднувати управлінсько-викладацьку роботу з де­пу­татством, плюс сімейні обов’язки?

— В мене — дві дорослі дочки, які мають свої сім’ї. Тому їм лише допомагаю. Я є деканом з 1994 року, спочатку в Технічному університеті, тепер — ​у Східноєвропейському. За цей період зуміла чітко налагодити свою роботу, щоб на все вистачало часу. Більше того, депутатство, можна сказати, підсилює мою основну діяльність. Адже там черпаю багато додаткової інформації. Вона мені необхідна, щоб розуміти потреби економіки в кадрах, підказує, які виклики ставляться перед вищою школою.

— На останньому засіданні правління обласного об’єднання роботодавців представники бізнесу висловили занепокоєння дефіцитом кваліфікованих кадрів в усіх сферах економіки. Ваша думка з цього приводу?

— Склалося справді так, що в нас наука і виробництво, на жаль, не перетинаються. Як професійно-технічні заклади, так і виші, дещо відірвані від економіки, від розуміння того, яких саме фахівців треба готувати. Тому маємо явні перекоси в навчанні молоді на певних спеціальностях. Отож двом сторонам варто змінювати, як кажуть, правила гри. У США, наприклад, на економічному факультеті вивчають практично ті самі дисципліни, що й у нас. Але там студенти тісно співпрацюють із підприємцями, котрі зі своїми проблемами приходять у виші, роблять спеціальні запити. Майбутні фахівці готують бізнес-плани для їх вирішення. Ці ідеї оцінюють керівники підприємств. У нас чомусь наразі бізнес не вдається до таких методів. Тісний взаємозв’язок повинен бути, інакше доведеться шукати спеціалістів в інших країнах, а наші молоді люди з дипломами виїжджатимуть за кордон.

І ще одне. Раніше всі час від часу проходили навчання на курсах підвищення кваліфікації. Зараз це є далеко не скрізь. А хороший фахівець повинен вчитися постійно. В Англії, приміром, кожні п’ять років потрібно підтверджувати кваліфікацію диплома.

— Чи маєте зараз проблеми з набором студентів на факультет, який очолюєте? І чим можна привабити юнаків та дів­чат, щоб залишалися в Україні?

— Такі проблеми зараз має більшість вишів. Не секрет, що конкуренцію нам склала Польща. І зовсім не тому, що в українських ВНЗ неякісна освіта. Спонуки значно глибші. Наш факультет економіки та управління отримав сертифікат, який підтверджує високий рівень підготовки спеціалістів. Окрім цього, студенти за спецпрограмою можуть їхати працювати в Америку (звичайно, на низькооплачуваній роботі) й відпочивати. Дехто пробує. Але, повертаючись, діляться враженнями: найбільше їм там не подобається… «дивитися знизу вверх на американців». Цим усе сказано. Вдома і небо голубіше, і трава зеленіша, бо тут почуваєш себе людиною вищого сорту. Тому є надія, що вони зроблять усе, щоб забезпечити гідне життя тут.

Роксолана ВИШНЕВИЧ