Школу треба перебудувати так, щоб дитині хотілося туди йти

Фото: 

Серед депутатів-«свободівців» Волинської обласної ради особливо вирізняється історик за фахом та новатор у душі Юрій Поліщук. За його плечима – діяльність як чиновницька, так і освітянська, а це змушує бути в курсі усіх подій, що відбуваються в країні та області, а як історика - зобов’язує ще й аналізувати їх.

Зараз депутат розбудовує Люблинецьку громаду та паралельно досліджує її історію.

Що думає Юрій Поліщук про реформу освіти, зокрема, про опорні школи та інтернати, чому вважає, що напрацювання законодавчої бази адмінреформи Безсмертного кращі, аніж нинішні, а ще чому виступає проти передачі комунального майна в приватні руки, - про усе це він розповів «Першому» для традиційної рубрики «Депутати в темі».

Юрій Поліщук, 43 роки
Народився на Ковельщині в селі Облапи.
Освіта вища. За фахом – вчитель історії та державний управлінець.
Після університету працював вчителем історії, директором школи І-ІІ ступенів села Бахів, заступником голови Ковельської районної ради, згодом заступником начальника районного відділу освіти.
Після Революції Гідності більш як півроку був головою Ковельської РДА.
Зараз – заступник голови Люблинецької ОТГ, депутат Волинської обласної ради.

-  Зважаючи на те, що робота у Вашому житті тісно переплітає освіту та державну службу, скажіть, де комфортніше працювати – в закладах освіти чи на чиновницьких посадах?

- Цікавіше з працювати з дітьми (сміється, - Авт.), хоча й кажуть, що з дітьми важче, але мені з ними цікавіше.Чиновницька робота цікава тоді, коли вносиш щось нове і намагаєшся змінити. Бо якщо просто ходити на роботу і виконувати механічні функції, тоді рутинно. А коли є ідеї, які треба реалізувати, тоді робота стає в задоволення.

- Під час Вашого перебування на державній службі вдавалося вносити новації?

- Стосовно районної ради, то було багато зроблено в установчих документів. Рада стала більш структурованою, відформатованою. Регламент був простеньким і на нього мало хто зважав.

За нашого скликання депутати Ковельської районної ради почали оголошувати депутатські запити, бо до того часу їх фактично не було. Рада працювала під адмінтиском…

- А як Ви опинилися в «Свободі»? Це Ваша перша партія?

- Ні, вона не перша, я довгий час був в «Батьківщині». Не хочу акцентувати на цьому увагу, але через певні внутрішньопартійні конфлікти я був змушений покинути цю політичну силу. Це сталося в 2007 році.У «Свободу» пішов не одразу. Але чим ближче я знайомився з людьми, тим більше мені ця партія імпонувала. Ось в наступному році уже буде десять років, як я в ній.

«Свобода» - це чи не єдина в Україні партія європейського зразка. Вона не є демократичною, але демократичні інститути у ній розвинені набагато більше, аніж в інших політичних силах. Це партія, в якої є майбутнє…

- Чи пропонували Вам протягом десяти останніх років, поки Вви у «Свободі», приєднатися до іншої політичної сили?

- Мені не пропонували, бо люди розуміють, що це безперспективно.

Більше толку було б, якби в Україні була або чисто парламентською, або чисто президентською республікою.

- Ви кажете, коли працювали в Ковельській районній раді, то до 2006 року вона була під адміністративним тиском районної адміністрації. Багато з Ваших колег-депутатів те ж саме кажуть і про обласну раду, але разом з тим переконані, що так було до цієї каденції. Погоджуєтесь з ними?

- На сьогодні склалася така ситуація, яка в певній мірі є унікальною, - обласна рада як представницький орган є незалежним та самодостатнім. Принаймні на сьогодні це так. І то є доволі нормально і добре.

Але справа у тому, що у самій системі закладене двовладдя. Державний устрій – змішана республіка: то парламентсько-президентська, то президентсько-парламентська…

Розвиток є там, де хтось готовий взяти на себе відповідальність. Тобто не показують пальцем один на одного. Більше толку було б, якби в Україні була або чисто парламентською, або чисто президентською республікою.

До речі, в програмі «Свободи» Україна бачиться саме як президентська республіка, але щоб не було узурпації влади, сильними повинні бути інші демократичні інститути – судова система, наприклад.

- Ви за чи проти децентралізації в Україні?

- Це питання мене як чиновника і як історика цікавить доволі давно. Я ще напрацювання Романа Безсмертного читав, коли він був віце-прем’єр-міністром і повинен був відповідати за адміністративно-територіальну реформу.

Крім того, у 2009 році я сам писав магістерську роботу і вона стосувалася польського досвіду децентралізації: я порівнював місцеве самоврядування Польщі та України на рівні районів і повітів.

Вважаю, що усе позитивне від польського досвіду нам треба брати, не кажу, що копіювати, бо ми самодостатня нація… Але коли є хороші напрацювання, то чому б їх не перейняти, прилаштувавши до наших реалій.

Деякі моменти я намагаюсь втілювати, працюючи в люблинецькій громаді над Статутом та стратегією розвитку…  Мені цікаво працювати над установчими документами, які запустять розвиток. Але без людей нічого не вдасться.

Якщо взяти місцеве самоврядування, то за цю реформу мені трохи боязко. Думаю, що й центральна влада не до кінця уявляє собі, яким буде кінцевий результат.

Бо якщо реформа пройде так, як написано, вона втратить вплив над основною масою населення.

Хотілося б вірити, що ми на правильному шляху. Бо місцями складається враження, що ми почали щось будувати, але що то має бути - поки не знаємо.

Основне, що мали вже зробити давно, - це віддати землю громадам. У Польщі якраз у цьому і суть місцевого самоврядування, при чому не лише в межах села, а й за його межами. У нас це тільки-тільки почали і невідомо, як воно здійснюватиметься.

По-друге, децентралізація розпочалась, а зміни до законодавства значно відстають.

В реформі, пропонованій Романом Безсмертним, цікавим було те, що вже були запропоновані готові проекти законів, які треба прийняти для подальшого втілення реформи, - мова йшла про рівень громад, районів та область.

- Чому ж тоді, на Вашу думку, реформа Безсмертного не пройшла, якщо усе було готове?

- Не вистачило політичної волі, щоб здійснити це. Але, як би там не було, цей процес вже є незворотнім. Все буде залежати від того, як далі парламент, Кабінет міністрів будуть законодавчо підтверджувати децентралізацію.

Ще один важливий момент. Фінансування. Як не об’єднуй, а без грошей нічого не вийде, тому треба підлаштовувати бюджетно-податкову систему під розвиток громад, визначивши територіальну громаду як основу, тоді, думаю, буде все добре.

- Розкажіть трохи про округ, від якого Ви балотувалися до обласної ради?

- У мене 17-ий виборчий округ – це територія Ковельського району. Уже на території округу є дві об’єднані територіальні громади Дубівська і Люблинецька, і Зеленська сільська рада, яка невдовзі теж має стати частиною якоїсь ОТГ.

Округ розташований біля Ковеля, в соціально-економічному плані доволі хороший…

Сам Ковель поки не ініціює приєднання жодних територій. Думаю, це пов’язано з тим, що, на відміну від Луцька, Ковель має більше власних територій для розвитку.

- А про об’єднання із Ковелем створені громади не думали?

- От якраз окремі депутати Зеленської сільської ради і роздумують над тим, чи не приєднатися до Ковеля.

Сам Ковель поки не ініціює приєднання жодних територій. Думаю, це пов’язано з тим, що, на відміну від Луцька, Ковель має більше власних територій для розвитку.

- Які основні проблеми мешканців Вашого округу? Що їх найбільше хвилює?

- Головна проблема мешканців не лише мого округу, а й загалом області, країни, - не найкраща економічна та фінансова ситуація. Місцеве самоврядування – це добре, але візьмемо ті ж пенсійну, освітню реформи, мінімальну заробітну плату… Основна проблема – бідність людей.

- Однією з головних бід Ковеля був ветсанзавод, який мало не став екологічним лихом чи не для всієї Волині. Яка зараз ситуація на ньому?

- Рештки вивезли, утилізували, але ситуація справді була доволі критичною.

Я перетинався з цією проблемою, бо спочатку велася мова про те, щоб захоронити рештки на території Старих Кошар Люблинецької громади.

Я сам проживаю в Ковелі, неподалік ветсанзаводу, їздив велосипедом подивитися, що там робиться. Не раз доповідав про ситуацію і моя точка зору тоді була такою: ветсанзавод є державною власністю, відтак Верховна Рада і Кабінет Міністрів повинні були вирішити цю проблему на державному рівні.

Зараз вже завод не працює. Сподіваюсь, що не працює (посміхається, - Авт.).

- Від державних закладів перейдімо до комунальних. Ви є заступником голови тимчасової контрольної комісії з питань ефективності використання комунального майна. Які результати роботи цієї комісії?

- Стосовно комунального майна, то вважаю, що дерибанити, виставляти на аукціони його не можна, а от максимально ефективно використовувати – будь ласка.

… коли відбуваються реформи, псевдореформи – кажу так, бо страшно робиться від деяких з них, то закривати, знищувати матеріальну базу не можна.

Про деякі результати роботи цієї комісії можна вже говорити. Наведу приклад – санаторій «Турія», дотичний до мого виборчого округу.

Ми виїжджали на нього разом з комісією, санаторій був доведений до ручки, тому вважаю, що обласна рада прийняла виважене рішення, бо завдяки передачі санаторію військовому ліцею, приміщення збережені, у них відбуваються солідні ремонти. Це радує око і розумієш, що все правильно є.

Другим «скандальним» об’єктом є лікарня залізничників у Ковелі. Працівники лікарні створили громадську раду, яка відстоює їх інтереси. Я теж беру участь у роботі цієї ради…

Добре, що вдалося зберегти поліклініку, бо це і робочі місця, і пацієнти, які звертаються по допомогу, при чому це не лише залізничники. Я сам не раз бував у ній – людей дуже багато, черги стоять під кабінетами.

Хотів би наголосити: коли відбуваються реформи, псевдореформи – кажу так, бо страшно робиться від деяких з них, то закривати, знищувати матеріальну базу не можна.

- Тобто до медичної реформи Ви ставитесь негативно?

- Стосовно усіх змін я маю певні застереження. Поясню, чому. Мені здається, якщо має бути реформа, то вона повинна бути зрозумілою кожній людині.  А у нас лікарі не можуть пояснити, в чому суть медичної реформи.

Все має бути чітко: кілька кроків, чітко прописані проекти законів, які необхідно прийняти для впровадження реформи, їхнє громадське обговорення і головне – кінцева мета.

У нас забувають, що люди – це не просто електорат, це платники податків, які утримають державу.

- Поговорімо ще про освітню реформу. В рамках її впровадження почали вести мову про опорні школи. Знаємо, що така вже функціонує у Люблинці. Що це за навчальні заклади?

-  Школа в Люблинці – друга опорна школа, до створення якої я причетний. Перша була в Голобах.

Стосовно опорних шкіл, то скажу, що задум хороший. Нам дісталася спадщина радянської освіти. Свого часу велася дискусія, чи потрібна школа у кожному селі. Бо є як плюси, так і мінуси. Але потрібно виходити з інтересів дитини.

Опорна школа має стати центром громади, прогресу, цивілізації, щоб там були не лише діти, але й батьки.

Освітня реформа – одна з провідних, бо країни, які зробили ставку на науку, освіту, новітні технології, сьогодні є світовими лідерами.

Тому заклади освіти повинні надавати якісні освітні послуги, щоб випускники навчальних закладів були конкурентоспроможними не лише в Україні, а й в усій Європі.

Опорна школа має стати центром громади, прогресу, цивілізації, щоб там були не лише діти, але й батьки.

Держава зробила перший крок. Вже приємно спостерігати за школою у Голобах, Колках, Турійську – вони були одними з перших, хто зміцнив та осучаснив матеріальну базу.

Взагалі вважаю, що школу треба перебудовувати так, щоб дитині хотілося туди йти, і давати їй можливість знайти себе у тій справі, до якої має нахил. От не хоче він вчити математику чи хімію, але знає, що в школі є класна майстерня, в якій він може зробити гарний виріб.

Хоче бути спортсменом – має бути класний спортзал, увесь інвентар. Саме такою я бачу опорну школу. Держава повинна допомагати тим громадам, які вже створили опорні школи, центри дозвілля…

Однак не потрібно забувати і про інші школи, бо важливим чинником у освіті є її доступність. Також без вирішення проблем інфраструктури, доріг – як добратися до опорної школи – без цього така реформа стане профанацією…

- Запитання до Вас як до вчителя історії: як зацікавити дитину вчити саме цей предмет? Адже запам’ятовувати дати дітям буває доволі важко.

– Як вчитель історії скажу, що пріоритетом у навчанні не є запам’ятовування дат. Щоб зацікавити дітей вивчати історію, необхідно пояснити їм, для чого історія потрібна взагалі. Не даремно кажуть, історія – це вчителька життя.

Треба, щоб наші політики та державці знали історію, щоб не повторювали її помилок.

Є теми, які фактично віддзеркалюють сучасність. Є в історії України для дітей складні теми. Однією з таких – період 1917-1921 років. Так от, в 1917 році існували вже так звані народні республіки – Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська… Теж саме, що у нас зараз.

Треба, щоб наші політики та державці знали історію, щоб не повторювали її помилок. Для мене історія – це не механічне заучування дат, а спосіб навчити дитину мислити та аналізувати.

- Знаємо, що в рамках освітньої реформи школи-інтернати залишаться лише для дітей з особливими потребами. Решту інтернатів переформатують чи в єдиний центр, чи взагалі закриють?

- Питання доволі не просте. В новому законі про освіту місця для сиротинців не передбачено. Як бути далі – треба вирішувати обережно, бо за цим стоять долі дітей.

Просто закрити – не правильно. В Люблинці також є школа-інтернат. Коли добираюсь на роботу, то бачу, що багато дітей їдуть в ту школу з Ковеля. Це прекрасний заклад – діти можуть перебувати у ньому протягом дня, плюс – кількаразове харчування. Батьки зацікавлені у тому, щоб подібні школи все-таки існували.

- Тимчасова комісія з питань ефективності використання майна, заступником голови якої Ви є, вивчала діяльність музею-скансену у Рокинях. Були звинувачення у непрозорій фінансовій діяльності. Що там насправді коїться?

- Мати в області подібний музей – доволі непогано. Комісія виїжджала, ми були на території того музею. Він сьогодні не в найкращому стані. Проблема в тому, що музей має кілька власників, в тому числі фінансується з обласного бюджету.

Є два варіанти. Або залишити його в приватних руках, або передати повністю в комунальну власність, а відтак – чітко ставити вимоги щодо діяльності.

Що мені там не сподобалося? Музей-скансен – ніби то поліські хати, млин і… козаки ходять. Якщо це побут Полісся 19 століття, то мають ходити не козаки, а чоловіки в брилі та в полотняних штанах.

Має бути якась одна тема, розумієте. В бував в подібних музеях – в Пирогово, що у Києві, Переяслав-Хмельницькому… Треба братися і розвивати, а це не просто. Потрібна чітка програма розвитку, за якою буде видно, треба туди вкладати гроші чи ні, а не просто їх виділяти.

Текст: Ірина КОСТЮК (Перший)

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО