Ринок землі, перспективи району та інші формули Валерія Діброви

Фото: 

Із депутатом обласної ради Валерієм Дібровою традиційно зустрічаємося, щоб поговорити про рік, що минає, які він приніс здобутки та очікування. Цього разу цікавимось і експертною думкою Валерія Григоровича щодо надактуальної теми запровадження ринку землі. У цього чоловіка за плечима 35 років роботи у сільському господарстві, тож він знає, чому обговорюваний у суспільстві законопроект став таким болючим для українців.

   Говоримо у світлому і яскравому модерновому офісі ТОВ «Пятидні», де дуже тепло у цю пору року, а на полицях у кабінеті господаря живуть новорічний сніговик, іграшкові виставкові тракторці, футбольний кубок-м’яч і красивезний коровай – милі дрібнички життя у задоволення. Можна вчитися.

   – Валерію Григоровичу, в ідеалі депутати покликані відстоювати інтереси громади. Та на ділі часто це люди, які захищають інтереси свого бізнесу. Що для вас депутатство?

– Кожна хвилина мого життя, вся моя робота – це депутатська діяльність, це і бізнес, і політика. Покажіть хоча би одного політика, який не є в бізнесі, навіть президент наш прийшов із шоубізу. Тому сподіватись, що хтось колись розділить ці поняття – даремно. Але іти в політику, щоб розвивати свій бізнес, – неправильно. Твоя і однодумців діяльність має бути спрямована на поліпшення державотворення, економіки, а відтак і добробуту людей у регіоні.

У мене близько 600 працівників, переважно жителі округу, де мене обирають, більше восьми тисяч орендодавців, власників земельних паїв, які передали паї в оренду ТОВ «П’ятидні» і отримують орендну плату. Ми постійно живемо їхніми проблемами, запитами. Ведемо соціально відповідальний бізнес. Крім того, що сплачуємо великі податки, ще мільйонів три – п’ять тратимо на різні соціальні потреби. Переважна більшість депутатів бере на це кошти з депутатського фонду обласної ради, я ж беру з бізнесу. Тому депутатство для мене пов’язано зі значними матеріальними витратами.

   – До вас звертаються тільки мешканці виборчого округу?

– Практично з усієї області, де ми орендуємо землі: з Любомльського, Луцького, Іваничівського, Локачинського, Володимир-Волинського районів. Скрізь є керуючі, вирішують питання й без мене. Звичайно, у міру можливого.

Приходять люди переважно за матеріальною допомогою.

   – Яке з рішень обласної ради року, що закінчується, вважаєте найважливішим для життя Волині?

– Найважливіше – це прийняття бюджету, який повинен бути збалансований і забезпечувати  потреби усіх комунальних закладів області. Це має бути бюджет постійного розвитку.

Щороку мене найбільше не задовольняє в бюджеті те, що не вміємо сконцентруватися на важливих об’єктах і дати кошти, якими сьогодні можна закрити хоча б один об’єкт, а завтра другий. Розпилюємось під кожного депутата, який тягне на себе по 10, 20,100 тисяч. Такими сумами хіба попіаритись можна, а питання так і не вирішити, для мене це абсолютно не прийнятно. Коли я торік  заплатив додатково до плану десять мільйонів гривень податку на доходи з фізичних осіб з дивідендів, практично половина цих грошей пішла в обласний бюджет, і я як депутат і платник податків, мабуть, вправі вимагати, щоб якийсь мільйон чи два повернули на об’єкти соціальної сфери для мого округу, однак навіть так питання не ставив. Ну вдалося якось акумулювати з обласного бюджету 500 тисяч гривень на добудову п’ятиднівського дитсадка, хоч очікували, що це буде мільйон. І на тому дякую.

   – Які потреби нашого району, на вашу думку, потребують нагальнішого  вирішення? Уявімо, якби ви були губернатором.

– Нам і години не вистачить про все сказати. Якби я був губернатором, найперше взявся би за дороги. Будь-яка країна і економіка починаються з цього. Бо де є добра дорога, там біля неї появляється гарний будинок, а потім кафе, логістичний центр чи якесь виробництво. Все іде від дороги, бо це – найшвидший комунікатор для економіки, бізнесу, та й для комфортного пересування людей. Може, некоректно порівнювати, але у 30-х роках підготовку до війни Гітлер з чого починав? З будівництва автобанів, по яких, звичайно, відреставрованих, я вчора, повертаючись із Німеччини, їхав.

Що таке побудувати хорошу дорогу? Це задіяти масу секторів економіки: то і   цементне, щебеневе виробництво, металургія, виготовлення спецтехніки. Це і робота для людей, і розвиток для економіки.

Після доріг маємо взятися за інвентаризацію усього, що не добудовано. У районі чи області ми не в змозі змінити макроекономічні показники, але можемо розв’язати місцеві проблеми, подумати, що потрібно людям. Тому дивимося: якщо є десь незавершене будівництво – почали колись будувати клуб або школу, а там уже і села немає, то чи треба щороку на той об’єкт виділяти по 50-100 тисяч і так і не добудувати його? Це гроші в нікуди.

Ревізія дозволить спрямувати гроші туди, де треба дійсно завершити або збудувати щось нове. Я і по області в цілому теж моделюю ситуацію так, як у нас на виробництві. Бо що не використовуємо, те або продаємо, або консервуємо, або списуємо й ліквідовуємо. Для чого зайві видатки?

При кошторисній вартості перекриття даху школи у П’ятиднях у мільйон 200 тисяч гривень мої будівельники своїм способом зробили це всього-на-всього за 750 тисяч. Дивіться, скільки ми зекономили бюджетних коштів.

   – Ви даєте роботу близько 600 працівникам. В Україні ж є серйозна проблема трудової міграції за кордон. Як думаєте, що можна було б зробити, щоб ці люди нікуди не їхали?

– Що б ми не робили, все одно українці будуть їхати за кордон – це, мабуть, таке в менталітеті закладено. Ми маємо землі в Хорохоринському старостаті Смолигівської ОТГ, це полуничний центр Волині. Там люди на десятках, а може, й сотнях гектарів вирощують полуницю – культуру, яка в сезон заготівлі потребує багато ручної праці. Якось бачив телерепортаж про наших заробітчан у Польщі на такій же роботі. То нині в Хорохорині на 50-100 гривень в день і більша була оплата, можливо, умови для проживання гірші. Та все одно відчувався дефіцит робочої сили страшенний, натомість люди працювали в Польщі за менші гроші.

Звичайно, слід створювати оптимально комфортні умови для роботи і платити достойну зарплату. І люди будуть вертатися. У черзі на роботу до нас стоять вже декілька водіїв і механізаторів, бо закрився тіньовий бізнес на перекидці товару через кордон. Люди, які працювали за 750 – 1000 доларів у Польщі, нині з успіхом працюють у ТОВ «П’ятидні» за 500-600 доларів. Там мали більше, але віддалено від дому, від сім’ї, то краще вже тут 500-600 і почуватися людиною у своїй країні, а не чужинцем. Є різні зарплати, але менше 8-10 тисяч ніхто не отримує.

   – Чим мислення людини зі статками відрізняється від того, хто працює на мінімалку, як думаєте? Поділіться секретом.

– Треба завжди орієнтуватися в економічній ситуації і постійно працювати на розвиток, думати не про вчора, а на декілька кроків наперед, моделювати різні ситуації: що буде, якщо так чи інакше зробити. І з багатьох моделей вибирати найоптимальнішу, яка тобі може принести прибуток.

Ми ж могли так само розвалити колгосп, який я очолював свого часу, – імені XXII з’їзду КПРС. Але люди в мене повірили, колгосп був одним із кращих в Україні. Потім реформувались, усім виплатили дивіденди, майнові паї.

   – Чи будете ще балотуватись?

– В обласну раду – не знаю. У Верховну Раду – однозначно ні. Вважаю, нині її у нас немає. Існує тільки формально.

   – Якими бачите перспективи розвитку району і чи буде він називатись Володимир-Волинським? Ось нещодавно Нововолинськ заявлявся.

– Я думаю, що район збережеться. Нехай нововолинці не ображаються, але Нововолинськ, у порівнянні з Володимиром, містом з тисячолітньою історію, зараз у коротких маленьких штанцях. Нехай ще трошки підросте, набере якоїсь історичної ваги. Так, вони розвиваються, будуються. І Володимир-Волинський буде розвиватися. От ми побудували елеватор. У нас в плані через рік-два звести ще й олійно-жировий комбінат поблизу. На це 50-60 мільйонів євро знайдемо. Але якщо буде ринок землі, звичайно, якісь кошти треба буде акумулювати на викуп землі. Коли люди продаватимуть, ми змушені будемо купувати, інакше хтось це зробить замість нас. Діяльність таких підприємств, як наше, без землі неможливе. Це основний засіб виробництва.

Маємо в оренді близько 18 тисяч гектарів землі в обробітку. Якісь ще треба розробити, десь є перелоги, десь є зарослі хащами, лозами ділянки, де ще дерева треба викорчовувати. Нам би хотілося, щоб земля була наша, але є рамки дозволеного і межі можливостей. Поки що це нереально.

   – На вашу думку, згідно з прийнятим у першому читанні законопроектом, у кого буде можливість купувати землю?

– Ніхто не зможе її купувати у країні, де 90 відсотків населення бідне, де економічна розруха та ще й війна. Спершу запитаймо: а кого ми бачимо учасником ринку в Україні. Чи бачимо серед них маленького українця чи середнього? Якщо ні, то давайте зробимо, щоб вони отримали таку можливість у першу чергу. А вже потім думати, що з ринком робити далі.

Те, що нас відносять до шести країн без ринку землі, це політичні уловки. В Канаді переважна більшість землі державна, США теж скуповують землю в державний банк. Віддати землю на повний відкуп, на розтерзання іноземним фінансовим монстрам, а потім перепродувати – це неправильно. Чому норма – 200 тисяч га в одні руки? Хто таке бачив?

Передусім треба створити земельний банк і першим гравцем на ринку повинна бути держава. А потім з оренди землі буде мати стільки грошей до бюджету, що не буде де їх дівати. Проста формула.

Сьогодні 40 відсотків  землі не інвентаризовано. У багатьох ще сертифікати на пай, дехто навіть не знає, де він. Його ще треба обміняти на державний акт. Люди зараз тільки кинулись. Ми в Любомлі корчуємо тепер, там до 60 відсотків землі невідомо чиєї, шукаємо власників, даємо фінансову допомогу, щоб оформити право власності, завести в державний реєстр. А тоді укладаємо договір.

Після розпаювання землі на карти внесли й міжпайові дороги. Вони теж мають бути в кадастрі. А як вони  використовуватимуться? Нині вони заорані користувачами, в тому числі і нами. Якщо холдинг буде скуповувати, з дорогою чи ні буде купувати, невідомо. Велика глиба питань ще не продумана, а закон уже приймається, бо є вимога МВФ. Де працює МВФ зі слаборозвиненими економіками, він їх не розвиває, а ще більше хоронить, і це факт доконаний.

   – Які би ви внесли корективи у законопроект?

– Право на купівлю має бути у звичайного українця. Продаж у одні руки 500 гектарів  і не більше. Щоб мати нормальне фермерське господарство, як показує досвід, цього достатньо: сім’я не матиме мільйонів на рахунку, але житиме і зароблятиме достойно. Через п’ять років можна буде допустити до ринку землі юридичні особи – такі, як наша, без фінансових інвестицій з-за кордону. І років через десять можна буде запускати іноземний капітал.

Формула проста – ринок землі запровадити, щоб на ній можна було працювати більш ефективно й стабільно, а зараз роблять, щоб вона стала предметом торгу, для перепродажу. Усе, про що я кажу, зробити реально. Якщо тільки слуги народу дослухаються.

Світлана КОШИРЕЦЬ.