«Мама каже, що я вся в тата. І що це погано». Ірина Патлашинська. РОЗМОВА В КНИГАРН

Фото: 

У книгарні вона зовсім інша. Несподівано інша. Серед полиць з улюбленими книжками почуває себе вільно і трохи по-домашньому. За кілька секунд може зібрати оберемок книжок, які вже тут купувала і про які їй є що сказати.

Луцьк знає її як одну з династії будівельників Чорнух, одну з топ-менеджерів будівельної компанії «Луцьксантехмонтаж №536», викладачку ВНУ ім. Лесі Українки та віднедавна депутатку Волиньради.

«Перший» запросив на розмову в книгарню Ірину Патлашинську. Щоб поговорити про Луцьк її дитинства, бабине Різдво, бізнес, міський простір, перші враження від занурення у місцеву політику і перші висновки… Усе це, паралельно шукаючи у книгарні «її книжки». Бо у цьому світі вже давно діє правило: скажи мені, що ти читаєш і я скажу, хто ти. Хто вона – Ірина Патлашинська, якщо раптом втрапити з нею в одну книгарню в одному місті?

 


(Ми зустрічаємося у луцькій «Книгарні Є» саме напередодні 19 грудня. Я завчасно попереджую, що в крамниці буде людно, бо навколо ж подарунковий ажіотаж, а ми звикли шукати тут книжки у режимі звичайного робочого дня. Хай і під пильними поглядами відвідувачів. «Без проблем», - відписує Ірина. І рівно о 10-й наступного ранку з’являється на порозі…)

 

«Часом так і обираю – за обкладинкою»

  *  *  *

… «Що для мене книгарня? Книгарня – то запах. Однозначно».

  *  *  *

… «Я отримую велику насолоду просто бачити гарну обкладинку. Часом так і обираю книгу - за обкладинкою. І тільки потім відкриваю, що таки не помилилася зі змістом – це те, що шукала».

  *  *  *

 

… «У мене немає гаджетів для електронних книг, хоча це, можливо, зручніше. Маю вдома кімнату-бібліотеку. Купую книги і складаю туди прочитані. Іноді трапляються такі, які геть не подобаються, які більше ніколи не захочеш відкрити – ті я здаю на макулатуру».

  *  *  *

… «У цій книгарні мені подобається Оксана (Ірина Патлашинська, виявляється, часто буває саме в цій книгарні, добре тут орієнтується, а продавчиня – добре знає її книжкові смаки). Вона рекомендує, в основному тільки те, що вже прочитала сама. І я дивуюся щоразу, скільки вона читає».

«Вдома у нас було, як у багатьох інших: стандартна радянська стінка,
в ній на полиці – однакові томики...»

(Хвилина-друга освоїтися. Ми займаємо місце, в якому мало кому заважатимемо і серед книжок говоримо не про книжки. …Не тільки про книжки).

  *  *  *

… «Я не можу сказати, що в нас вдома була якась особлива «книжкова атмосфера» чи що я росла серед книг чи в мене була дуже читаюча сім’я. Ні. Вдома у нас все було, як у багатьох інших: стандартна радянська стінка, а в ній стандартні три полиці. Там стояв Лев Толстой, Стендаль, Леся Українка та інші. Такі однакові томики в шкіряних обкладинках.

Усе плекаю надію знайти якусь гарну підписку і мати вдома серію однакових книжок. Бо оце моє нинішнє несистемне купування книжок робить такий трошки безлад на полицях».

  *  *  *

… «Я не люблю жіночі романи. Ну, як жіночі… Ті книжки, які можна так означити. Не дуже люблю мотиваційні книги. У книзі має бути сюжет. Добре, якщо він побудований на документальних фактах. Стовідсоткову вигадку читати можна, якщо це справді книга-шедевр, визначна і яка несла в собі думку глибшу, ніж просто надумана історія».

«У книзі має бути сюжет.
Добре, якщо збудований на документальних фактах»

  *  *  *

… «Вчора домовлялася з вами про цю розмову, мені саме віддзвонилися щодо одного книжкового замовлення. Якраз зараз у видавництві «Наш формат» виходить книга про Ван Гога.

(Біографічний роман американського письменника Ірвінга Стоуна про життя художника Ван Гога написаний ще у 1930-му році на основі листів Ван Гога до його рідного брата Тео. Брат був дуже близькою людиною художнику, найближчим другом, якому за життя він написав більше 900 листів. Книга вперше вийде в українському перекладі. Це розповідь про унікальний шлях нідерландського митця, який жив у бідності, був свого часу пастором, сам – син пастора, жив з повією, але малював і малював шедеври, які коштують шалені гроші)

  *  *  *

… «З останніх – читала книгу про Нельсона Манделу«Довгий шлях до свободи» (легендарний політик з Південної Африки). Йшла важко. З цікавих біографій  - життєпис мексиканської художниці Фріди Кало, бізнесмена Генрі Форда, танцівниці Айседори Дункан, модельєрки Коко Шанель… Багатьох насправді. Чийсь життєвий досвід завжди корисний.

Люблю, коли файно адаптовані до читання якісь дослідження істориків чи фахівців з міжнародних відносин. Як наприклад, «Чому нації занепадають» історика Тоні Джадта. Зараз читаю «Цивілізацію» Ніла Фергюсона…

(Книга «Цивілізація. Як Захід став успішним» - про Європу. Британський історик і журналіст Ніл Фергюсон аналізує фактори успіху західного світу. Це не перший його історичний бестселер. Фергюсон цікавий тим, що на багато речей в історії має відмінні погляди. Саме тому його висновки і думки багато хто вважає дискусійними. Саме тому їх цікаво читати. Приклад? Він вважає, що для Європи було б ліпше, аби Першу світову війну виграла Німеччина. І до речі, часто проводить паралелі між сучасною Росією та нацистською Німеччиною).

Як Захід став успішним...

  *  *  *

… «Якою була б книга про компанію «Луцьксантехмонтаж»? Ні-і-і… Я ніколи не думала про це. Деколи дивуюся, що хтось цікавиться якимось нашим внутрішнім сімейним життям, що комусь це цікаво. Ми живемо, як всі. Хоча – так, є вже певний досвід, є певні традиції компанії. У квітні ми святкуємо 60 років «Луцьксантехмонтаж №536», це – чималий шлях.

Історію компанії  ми починаємо з того моменту, коли батька з львівського тресту направили в Луцьк начальником дільниці. Це не було таке будівельне підприємство, як нині, а звичайна сантехнічна дільниця, яка монтувала водопроводи, каналізацію і таке інше.  

Це історія і про те, як будувався бізнес на межі епох, і про те, як ми здобували тут репутацію, знайомства, повагу на Волині. У нас не було тут ні родичів, ні знайомих. Тато з мамою починали тут своє життя з нуля».

  *  *  *
… «Рішення прийти в бізнес постало після розмови з батьком. Він бачив так, я дослухалася. Тому в справи «Луцьксантехмонтаж» я занурилася пізніше. Спочатку була викладацька та наукова робота.

Я на підприємстві можу втрутитися у будь-яку сферу. Кажу, як є. Але мій напрямок – це робота зі ЗМІ, маркетинг. Я займаюся продажами. Я часто розглядаю скарги клієнтів. Відстежую роботу з клієнтами. Часто сиджу у відділі продажів сама. Минулого тижня там була лише я, бо так склалося, що багато людей захворіло. Але для мене працювати з клієнтами не проблема».

  *  *  *

… «Так-от першим до Луцька приїхав тато. За ним приїхала мама. А наступного дня після її переїзду народилася я. Тому в нашій сім’ї я – корінна лучанка. Мама приїхала 17 січня, я народилася 18-го. Вона ще встигла пройтися і глянути Луцьк. Після Львова то були контрасти (сміється). З того всього пережитого і мене народила.

Ще й досі згадує, як було непросто Львів на Луцьк змінити. Вже 40 пройшло. Зовсім не ображаю рідне мені місто. Просто це інші масштаби. Інші традиції. До них треба було звикнути і їх прийняти».

«...За ним приїхала мама. А наступного дня
після її переїзду народилася я!»

  *  *  *

… «Їхала до бабусі на літо на Львівщину і везла з собою всі книжки, які треба читати за шкільною програмою. Отак я і читала: якщо «Війна і мир», то всі 4 томи».

  *  *  *

… «Якщо в Луцьку є якісь особливі для мене місця, то серед таких точно Київський майдан.  Це наш мікрорайон. Ми всі ходили в 7-му школу. Всі жили в одному дворі – у дворі великого будинку на Київському майдані. Там у нас був свій гастроном, свій садочок, свій світ...

У нас була собака, вона втікала, і нам завше хтось казав: «Ваша собака вже там, біля гастроному».

То був світ, де всі всіх знали і всі знали навіть собак.

Досі на Київському майдані проживає багато моїх друзів, там живуть наші куми. З усіма підтримую стосунки. І маю подруг, з якими ми дружимо навіть не роками, а десятиліттями.

Це місце сили для мене, для Чорнух, напевне. Мої діти зараз можуть їздити туди гуляти. Мають там друзів – дітей моїх друзів».

«Якщо є в Луцьку місце сили для Чорнух, то це – Київський майдан»

  *  *  *
… «Не тільки будівельники змінюють Луцьк. Кожен адекватний лучанин чи лучанка змінює місто, в якому живе. Хтось відкриває книгарню, хтось перукарню, хтось платить податки…

Просто є люди, які працюють на знищення Луцька. От, наприклад, ті, хто постійно нищить лавки в парку. Була ідея влади, була підтримка бізнесменів – зробили все: і лавки, і бруківку, і освітлення… І не соромно зараз, і не страшно. Їдеш практично вночі і бачиш, що люди в парку є, це класно. Але постійно є ті, хто це нищить. Шкода».

  *  *  *

… «Політика? Перший раз то не було таке геть свідоме рішення, тому коли я не пройшла в депутати, то більше розстроїлася мама, а не я. Та й не докладала я великих зусиль. Це був фальстарт. Можливо, мені бракувало досвіду. Цього ж разу я відчула, що доросла до такого рішення.

Хоча, як показали перші сесії, можливо, і не до всього».

(Ірина Патлашинська балотувалася до облради минулого скликання від партії «Батьківщина», однак у не пройшла в раду. Втім,  у жовтні 2020-го балотувалася вдруге – і стала депутатом Волиньраді у команді партії «Європейська солідарність». Свого часу депутатом цієї ж ради був її батько голова наглядової ради ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» Віктор Чорнуха, від «Батьківщини», та брат Ігор Чорнуха – гендиректор цієї компанії, від «Солідарності»)

«Я себе стовідсотковою берегинею домашнього вогнища не бачу»

  *  *  *

… «Зараз я зосереджена на власному розвитку. Одночасно з тим, як піти в політику, я пішла навчатися. Хочу отримати сертифікат серйозної програми, яка фінансується німецьким урядом. Разом з тим і книги я намагаюся читати відповідні.

Я не можу назвати себе жінкою, яка займається тільки тим, що доглядає за собою і возить дітей по гуртках. Поважаю таких жінок, якщо їм комфортно – будь ласка. Я себе такою стовідсотковою берегинею домашнього вогнища не бачу».

  *  *  *

… «У політику я пішла не за гроші і не заробляти гроші. Я не пішла відстоювати чиїсь інтереси. Я не пішла туди з політичною силою, яка дасть змогу збирати лаври для бізнесу, наприклад. Я пішла з командою інтелектуальних  і достойних людей.

Сприймаю це як моє особисте досягнення. Мені приємно, коли мене презентують як кандидатку політичних наук, доцента кафедри, депутатку Волинської обласної ради. Бо я могла б сидіти першим заступником на «Луцьксантехмонтаж» і чудово себе там почувати. Але мені важливо бути самостійною, бути собою».

«У політику я пішла не за гроші і не заробляти гроші»

  *  *  *

… «Перше враження від сесій облради?  Здивувало, що так легковажно розпоряджаються людськими долями. Наприклад, лягла спати з одним переліком питань на завтрашню сесію, прокинулася вранці – з іншим. Я хотіла б у цьому стабільності: знати, за що я голосую

Зсередини ти чітко бачиш, що багато ЗМІ висвітлюють процеси не так, як є. Дозволяють собі обрізати, вирвати цитати з контексту. Це перше. Друге – я представляю таку політичну силу, яку не чують, не хочуть чути. І не бачать.

Так, ми підтримали голову обласної ради і голосували за Григорія Недопада. Дехто нам у цьому дорікає. А чому ми повинні бути в радикальній опозиції? Місцеві ради – це про господарство, про місцеві кошти. Не підтримувати слушні речі, бо ми в опозиції? Ні. Це неправильно. Аби просто не голосувати, бо інші – за? Якщо говорити про скандал з головою ОДА: ми запитали, чи запросили його на сесію, коли і як запросили. Цього ж не показували. Виглядало, що просто не прийшов – і всі проголосували за недовіру.

Втім, мені цікавіше працювати з округом, з якимось ініціативами економічного спрямування, ніж грати в якісь політичні ігри».

«Лягла спати з одним переліком питань на завтрашню сесію,
прокинулася вранці – з іншим»

  *  *  *

… «Однозначно, що мої власні амбіції не мають негативно впливати на бізнес і справу, яку багато людей будували роками. Мої основні цінності – це родина і підприємство. На цьому шляху мене дуже підтримав батько. Коли я вже отримала посвідчення, ми зібралися родиною і він сказав: «Тобі політика пасує».

  *  *  *

… «Мене часто запитують, чому я змінила прізвище Чорнуха на Патлашинську. Так, Чорнуха – відоме в Луцьку прізвище.  Однак моєму чоловікові було важливо, щоби я була Патлашинською, я послухала - і зробила це. Шлюб – це чути один одного. Нині я багато вкладаю у своє прізвище.

Хоч у декого з друзів я досі в телефоні як Чорнуха. Таке життя. Мене це не дратує. Якщо вести себе достойно, тебе будуть знати і як Патлашинську. Справа ж не у прізвищі.

Якось був кумедний момент, коли у супермаркеті мене і впізнала жінка за голосом. Підійшла, каже: «Вибачте, я двічі дивилася передачу, коли ви розказували, як у вас вдома». Я була в масці, але це не завадило їй мене впізнати. І я почервоніла, і вона. Але це приємно».

«Справа ж не у прізвищі»

  *  *  *
… «О-о… Якщо послухати маму, то я пішла вся в тата. І це дуже погано, каже вона (сміється). А ще гірше – не просто в тата, а в його маму. Гірше не буває.

Бабуся була доволі вольовою жінкою. Вона жила на Сумщині. Тато звідти, вчився у Харкові,вибрав направлення і пішов працювати на Львівщину, а опинився на Волині.

У його батьків ми бували рідко, раз на рік. Що цікаво, тато з сумчанина швидко став абсолютним західняком. Ми могли приїхати до бабусі, а вона: « Ну, все, неділя, йдемо копати картоплю». То ж робоча сила прибула... А тато їй: «Куди в неділю?». Неділя на Західній Україні – то святе. Там - інші традиції. А недавно і церкву збудував у своєму селі, це єдина українська церква, церква ПЦУ, на весь Охтирський район. Освятили церкву на мамин день народження – на Покрову. Хоча сам він у нас в церкву в принципі не ходить. Не можу сказати, що він у нас належить до тих, хто йде в храм щонеділі. Мама, діти, зять, внуки – всі так. А він часом каже: «Я й так у Бога вірую, мені достатньо».

  *  *  *

… «На Різдво ми дуже довго їздили на Львівщину до маминих батьків. Це навіть не обговорювалося: на кожне-кожнісіньке  Різдво і Паску ми були там. На жаль, дідуся й бабусі не стало, а ми перейшли на луцькі святкування.

Спочатку нам це було дивно, бо луцьке Різдво не зрівняти з тими вертепами, які ходять на Львівщині. Там це дійство з костюмами, 12-15 дорослих людей з піснями і віршами…

«Спочатку нам це було дивно, бо луцьке Різдво не зрівняти
з тими вертепами, які ходять на Львівщині...»

Я малою не колядувала, там у вертепах ходять старші. А постійно була там у бабусі, то якось вийшло, що я без тих «підробітків» виросла». Зараз вдома ми обов’язково святкуємо 6-го: тільки пісна вечеря, мусить бути кутя. Можливо, згодом уже наші діти відзначатимуть Різдво 25-го».

  *  *  *

… «Знаково, що саме у 2020-му ми стартували з новим житловим комплексом «Династія». Дуже гарне місце: Забороль, виїзд з Луцька, горбочок.

Наша ділянка за метрів 25 від дороги. 7 гектарів комплексної забудови. 68 таунхаусів, з них багато уже зведено. Будуть і 4-поверхові будинки з сучасним плануванням. Довго про це не розповідали, не рекламували, щось ніяк не могли почати продажі. У нас же часто люди як: одну цеглину поклали – і вже продають. Ми ж відпрацьовували договори щодо землі. Для нас це дуже важливо: все має бути надійно.

Там все буде дуже гарно, ми назвали цей проект «Династія» і нам хочеться, щоб він був особливим».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Луцьксантехмонтаж №536» стартує з новим ЖК«Династія», де будуть таунхауси. Житло вже продається

«Ми назвали цей проект «Династія» і нам хочеться,
щоб він був особливим»

  *  *  *

(З розмовами про «Династію» йдемо шукати книжки. Ірина Патлашинська впевнено йде до полиці, де виставлені книги, які найбільше продаються в «Книгарні Є», дістає звідти…)

… «Це з мого улюбленого. Це про Нью-Йорк. Читала під час відпочинку, в поїздці. Легко, швидко, в голові нічого не лишається. Зайвого (усміхається)

(…дістає  «Місто дівчат» - роман авторки бестселера «Їсти, молитися, кохати» американки Елізабет Гілберт, події у ньому відбуваються у 1940-му році. Героїня – 19-літня дівчина з Нью-Йорка. Її виганяють з коледжу. З цієї події починається її інше життя. Воно про секс, кохання, пригоди, помилки і перемоги – про те, як залишатися собою, попри все).

  *  *  *

… «Ця книга – моє цьогорічне відкриття (у руках Ірини опиняється роман Джорджа Орвела «1984»). Дуже мене вразила. Після того я радила її багатьом своїм знайомим. Я прочитала це, а згодом одразу ж – про Гарета Джонса. І це класно, що саме в такій послідовності все відбулося. Бо автор історії про Гарета Джонса Мірослав Влеклий згадує Орвелла (книга «Гарет Джонс. Людина, яка забагато знала» польського  репортера у 2020-му побачила світ українською завдяки видавництву «Човен», головний герой – журналіст, який після подорожі до СРСР у 30-х роках першим розповів світові про Голодомор в Україні і заплатив за це життям). Тут дуже видно, як все було насправді і як все подавалося. І яка прірва між цими позиціями була. І Орвелл розповідає про подібні речі».

(Англійський письменник, які писав літературні есе під псевдонімом Джордж Орвелл, а насправді звався Еріком Блером, опублікував роман-антиутопію «1984» ще у 1949 році. Орвелл працював репортером, був свого часу кореспондентом Бі-Бі-Сі. В СРСР існувало багаторічне табу на роман «1984»: автор описує у ньому тоталітарне суспільство. Ще до цього роману, значно раніше Орвелл написав антисталінський памфлет «Колгосп тварин», в якому світові надто очевидними були паралелі з Радянським Союзом).

«Моє цьогорічне вдкриття»

  *  *  *

… «Може, це й не новинка, але це однозначно моя книга і моя історія (киває на трилогію Айн Ренд «Атлант розправив плечі», вперше вийшов у 1957-му), уже років 3-4 тому я її прочитала. Щоб я сказала, що маю щось спільне з героїнею – ні. А от між ситуаціями (їхньою тогочасною і нашою) в економіці знаходжу багато спільного (роман про те, як Америка занурюється в хаос після переходу від ринкової до планової економіки, що активно лобіюється політиками, головна героїня Дагні Таггерт бізнесменка, віце-президентка залізничної компанії, саме бізнесменів, промисловців авторка називає «атлантами», які тримають на собі землю).

Героїня тут надто ідеалізована. А от історія про те, як систематично нищити те, що створювалося чиєю працею і роками, дуже перегукується з нашою історією».

  *  *  *

… «Оцю хочу. Ще не маю (про книгу журналіста та історика Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», яка через скандальну заборону Медведчуком стала українським бестселером у 2020-му). Читала про заборони, але не хотілося купувати тоді, коли всі кинулися це робити.

Мені цікаво вникнути у цю справу ще й з точки зору юриспруденції, я ж маю юридичну освіту. Однак через ажіотаж я її свідомо відклала. Але раз сьогодні тут, то саме її сьогодні і куплю».

  *  *  *

(Від полиць із топовими книгами, ми переходимо до стелажів. Ірина впевнено почувається серед шеренг світових бестселерів…)

… «А є «Я Малала»? (раптом запитує) Немає? Автобіографічна книга про пакистанську дівчинку, яка стала наймолодшою жінкою, котра отримала премію миру за те, що відстоює права жінок. Саме цю книгу я рекомендувала своїй доньці. Те, що дехто має просто так і сприймає це як буденність, інші змушені виборювати. Цій дівчинці пощастило. Вона у цій битві була не одна. Але тим не менше не скорилася. Історія гарна і легко читається.

(Йдеться про роман Малали Юсуфзай, книжку з портретом пакистанської дівчинки на обкладинці. Мала на обкладинці у рожевому одязі. Це історія і про те, як пакистанська школярка боролася за можливість навіть одягатися так, як хочеться, за право бути  дівчинкою і жінкою у світі, де діють суворі обмеження. Авторка писала цю книгу разом із журналісткою Крістіною Лем, згодом журнал «Time» назвав Малалу однією із 25 найвпливовіших підлітків світу).

«Це – з книг на відпочинок»

  *  *  *

«Чоловік на ім’я Уве» - теж читала… Типовий скандинавський автор і типова скандинавська історія. Це – з книг на відпочинок (автор – Фредрік Бакман, блогер та письменник зі Швеції, а Уве у його романі – старшого віку чоловік, який тільки те й робить, що псує життя іншим, книга побачила світ у 2015-му, була для Фредріка Бакмана першою і одразу втрапила в книжкові топи у всьому світі).

У мене так: якщо у нас запланований відпочинок довший, ніж два-три дні, я везу у валізі 6-7 книжок. І донька моя теж. Потім я везу їх назад, а для мого чоловіка це – біль. Він каже: «Ну, добре, ти привезла, почитала, залиш їх тут…».

Я не можу так. Я везу за кордон книжки, тому що там зараз можна купити все, крім української книжки. Російську – купиш. Але ми вже спробували цього смаку читати українською. Правда?».

 *  *  *

… «До речі, я не дуже читаю японських авторів. Якось так своєрідно пишуть. Речення з трьох слів мені не заходять. Українські автори – чомусь теж не дуже мені читаються поки. Не знаю чому, можливо, не настала пора. Не заклюють, ні? (сміється)».

«Я везу за кордон книжки, тому що там зараз можна купити все,
крім української книжки»

  *  *  *

… «Є просто чудові книги про драматичні події Другої світової війни. «Хлопчик у смугастій піжамі», наприклад, є? Тираж закінчився? Шкода, показала б… А «Руїни Бога», а «Бузкові дівчата», а «Соловей»??? «Дружина наглядача зоопарку», «Паризький архітектор»?..

Це все те, що в мене є. І що я люблю».

  *  *  *

… «Дуже сильна книга - «Кімната». Художня, але дуже тримає. Книжка на одну ніч. Історія про маніяка. Так співпало, що син у мене такого ж віку, як і герой. Я читала її всю ніч. На ранок чоловік каже: «Ну, що?». Відповідаю: «Дочитала».

У мене ще й свекруха читає. Оце недавно чоловік каже: «Ір, мама запитувала, що там з нового». Кажу: «Сама чекаю біографію Ван Гога». Вона психолог за фахом. Іноді читає мої книжки…».

«Я читала її всю ніч»

(Психологічний трилер ірландської авторки Емми Донохью про те, як 5-річний хлопчик раптом усвідомлює, що все своє життя він провів з мамою у кімнаті. Письменниця написала його за реальною кримінальною справою про чоловіка, котрий 24 років тримав у бункері свою доньку).

*  *  *

… «От чого точно не купую – це різної мотиваційної літератури. Просто я читаю у задоволення, а не щоб навчатися. Досить законів про місцеве самоврядування  для навчання. І бюджету тепер».

  *  *  *

… «Я не сентиментальна. Не повертаюся до книжок удруге.

Мені здається, що ще стільки попереду цікавого, що я просто не можу вдруге повернутися, наприклад, до «Шантараму» чи «Щигля» на 700 сторінок. Навіть якщо це була унікальна історія».

(«Шантарам» - роман австралійця Грегорі Робертса про Індію 80-х і життя у ній вчорашнього злочинця, який втікає до Бомбею і якому там дають ім’я Шантарам. Книга вперше видана в Австралії ще у 2003-му.

«Щиголь» - роман американки Донни Тарт, за який вона отримала Пулітцерівську премію у 2014-му, про те, як мама маленького хлопчика загинула під час теракту в Метрополітен-музеї. Єдине, що лишилося від цієї події у малого – дивовижна картина Карела Фабриціуса з пташкою щиглем на жердині).

  *  *  *

«...До речі, спинилася якраз на моменті про Україну» 

… «Єдине що, я вже згадувала сьогодні: буквально вчора повернулася до «Цивілізації» Ніла Фергюсона. Відклала її тому, що просто їхала на відпочинок і хотіла взяти з собою дещо легшу книгу. Повернулася, взяла «Цивілізацію» і зрозуміла, що треба починати її спочатку, щоб осмислити, бо це був фальстарт.

До речі, спинилася якраз на моменті про Україну.  Завжди цікаво, як історики не з України бачать зі сторони процеси, що відбувалися в нашій країні. Ось 256-та, розділ «Чорний сором» - це про те, що німці мали найбільший пропагандистський провал якраз в Україні, бо українці були одними з тих, хто радів німцям. Західна Україна їх зустрічала букетами, ви, певне, чули чимало таких історій. Саме тому він вважає, що німці тут зазнали великого провалу: українці стрічали їх оплесками, а за деякий час зробили все, щоб звільнити цю землю від цієї ж армії».

  *  *  *

 (Ми завершуємо розмову. Ірина складає одну за одною книжки, які зібралася купувати, серед них і справа Стуса, про яку ми говорили кілька хвилин тому. Натхненно шукає для сина щось про цікаву фізику… І ще щось про Різдво. 

Просимо швидко і без роздумів знайти книжку для фото. Для світлини, якою ми б могли і анонсувати цю розмову й заінтригувати гостю. Вона витрачає на пошуки дві секунди і бере книжку, на якій великими літерами написано «Голда»

Невипадково. Сильна біографічна історія про неймовірно сильну жінку від Елеонор Баркетт. Першу жінку-прем’єра Ізраїлю з українським корінням Голду Маїр. Жінку, яку життя навчило швидко приймати складні рішення. Саме Голда Маїр вперше на світовому рівні заговорила про тероризм.

«О! Саме те, що хотіла», - усміхнеться Ірина Патлашинська. «Голда» прямує на касу...).

 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.