Коронавірус показав, що потужність держави визначається не кількістю діячів шоу-бізнесу

Фото: 

Депутат Волинської облради від ВО «Свобода» Юрій Цейко – людина, відома на Волині. Він – директор та власник успішного приватного підприємства «Фабрика солодощів «Ласка». А ще Юрій Цейко серед тих, хто в часи пандемії зберіг робочі місця та зарплати працівників. Тому ми вирішили акцентувати увагу на організаторських здібностях політика, поцікавилися його баченням розвитку економіки. У інтерв’ю Юрій Цейко ділиться досвідом виживання в умовах пандемії та карантину, а також розповідає про свою громадську діяльність.

- Юрію Феодосійовичу, якою була перша реакція на пандемію?

- Коли до України дійшли чутки про пандемію коронавірусу, першою реакцією багатьох людей був страх. ЗМІ показували страшні сюжети з Китаю. Ніхто не знав, чого чекати. Це вселяло паніку. Коли коронавірус з’явився в Україні, першою реакцією людей був страх. Ми бачили як люди почали масово закуповуватися. Частина працівників була налаштована пересидіти вдома. Ми теж не могли піддавати їх ризику. Тому ухвалили рішення зупинити все виробництво на тиждень.

 

- Наскільки був виправданим такий крок?

- Спочатку відсутність будь-якої роботи сприймалася позитивно. Спокійно, нікуди не треба поспішати, їхати. Виникла можливість підтягнути деякі домашні справи. Але продуктові магазини роботу не припинили. Нашу продукцію замовляли. Ми не могли сидіти, склавши руки, і чекати поки ця криза завершиться. Потрібно було шукати інший вихід і навчитися працювати в умовах пандемії.

 

- Багато часу витратили на переформатування виробництва в умовах карантину?

- Для нас це було нескладно. Ми працюємо за системою HАСPP, тому в нас особливі вимоги до гігієни. Додатково на підприємстві запровадили замір температури, закупили бактеріологічні лампи для роздягалок. Видали маски. Як показав час, ми зробили правильно, що продовжували працювати. Люди не залишилися без зарплат. Було приємно чути від працівників слова вдячності, що ми в час кризи не кинули їх напризволяще. На ринку також не виникла паніка через дефіцит продукції. Ми виконали свої обов’язки перед замовниками.

 

- Як вам вдалося уникнути спалаху коронавірусу на підприємстві, де працює понад сотня людей?

- Вдячний працівникам, що вони серйозно віднеслися до наших пропозицій. Ми зразу сказали: якщо хтось з родичів нашого працівника повертався з-за кордону, потрібно було відбути 2 тижні карантину. У нас троє працівниць взяли відпустку, оскільки їхні чоловіки повернулися додому із заробітків. Аналогічно на карантині були жінка, дитина якої приїхала з-за кордону. Температурний контроль також строгий. Нещодавно ми зафіксували підвищену температуру в однієї працівниці. Вона здала аналізи на коронавірус, які виявилися негативними.

- Чи дійсно було необхідно запроваджувати карантин у тій формі, яка діяла у нас?

- З боку здається, що запроваджені карантинні обмеження досить жорсткі. Але їх треба було вводити, бо українці не дуже схильні дотримуватися правил. Багатьом навіть важко дистанцію зберігати чи надіти маску. Карантин підвищив ефективність гігієни у різних закладах. Звісно, була проблема з відсутністю громадського транспорту. Але вона не настільки фатальна. Десь люди сіли на велосипеди. З іншого боку, дуже постраждали окремі сегменти бізнесу. Особливо перевізники. Багато підприємств втратили працівників. А дехто був змушений закрити свій бізнес.

 

- Ці економічні втрати незворотні?

- Кожна криза породжує нові можливості та ідеї. Відкриває нові ніші. Деякі підприємці зрозуміли потреби суспільства і почали шити маски, виробляти дезінфікуючі розчини. Але не всі скористалися ситуацією. Візьмімо до прикладу елементарну річ – пластиковий посуд. Його виробництво не становить жодних труднощів. Але в Україну його масово завозять з інших країні, з Туреччини. Криза мала б підказати людям – звільнилися нові ніші. Тут свою роль не зіграла держава. Влада мала б натякнути підприємцям: з’явилися нові ніші для бізнесу. І допомогти їм у часи кризи. Я розмовляв з однією людиною з Польщі, яка працює на підприємстві. Там кожен працівник отримав 7 тисяч злотих від держави. Гроші виплатили для того, аби зберегти робочу силу. В Україні ситуація інша. Спочатку хвалилися, що повернули людей з заробітків. Але де ці люди тепер? Втікають назад у Європу. Повернути людей мало. Треба дати їм можливість заробляти тут. З цим влада повністю не справилася. В України проблеми з економікою розпочалися давно, коли про коронавірус ніхто не чув. Нам треба не лише боротися з коронавірусом, а й проводити реанімацію всієї економіки та державного управління.

- Що могло б стимулювати розвиток української економіки на сучасному етапі?

- В нас на словах дуже цінують закордонних інвесторів. Але мало дбають про створення умов для внутрішнього інвестування. Є українці, які мають певні заощадження. Але в нашій державі ці гроші лежать просто під матрацом чи в кращому випадку на депозиті у банку і не працюють. Люди бояться інвестувати, тому що бояться ризиків. Треба це виправляти. Забезпечити прозорі правила гри і умови для внутрішнього інвестування. І тоді розвиток країни прискориться.

 

Ми втратили професійну технічну освіту. На ринку праці дуже важко знайти спеціаліста технічного профілю. Якщо колись на Волині були сотні зварювальників, які можуть поставити власне клеймо на газопроводі, то зараз таких лишилося певно двоє. Училища масово стали випускати студентів, професія яких не відображає потреби ринку. Навіть у будівельній галузі, яка завжди потребує досвідчених кадрів, основні роботи виконують люди з вулиці і без належної освіти. Наша система освіти не відповідає потребам ринку. І все це починається ще з школи. Таке враження, що всі хочуть бути юристами чи айтішниками. Але пандемія коронавірусу показала, що не припинили працювати підприємства тієї ж харчової промисловості. Людина може сидіти за комп’ютером, але їсти потрібно. Сільське господарство теж потребує робочих рук.

Як показав час, ми чудово пережили пандемію без артистів, видовищних видів спорту, діячів шоу-бізнесу. Нічого страшного не сталося. Життя не зупинилося. Але люди у цих сферах заробляють мільйони, тоді як звичайні працівники отримують мізерні зарплати. Це дискримінація. Потрібно навпаки збільшувати доходи більшості українців. Треба відмовлятися від комплексу Голлівуду і перестати масово тягти дітей на сцену. Всі співаками точно не стануть. Потужність держави визначається не кількістю діячів шоу-бізнесу.

 

 

- Повернімося до питань місцевого масштабу. Ви – мешканець Боратинської ОТГ, яка за перспективним планом зберегла самостійність і не увійде до складу Луцька. Чому так непросто складаються відносини між містом і прилеглими селами?

- На даний час багато навколишніх голів мислять прогресивніше, ніж влада міста. Природньо, що маючи підтримку мешканців села і розуміння того, як має розвиватися ОТГ, такий очільник громади не має бажання входити до складу Луцька. Та й фінансова база у більшості навколишніх сіл потужна. Розбудовується інфраструктура. Ось у Боратинській ОТГ є наміри наблизити умови життя мешканців села до міських. Щоб люди не відчували, що мешкають у селі. І ці зміни не за горами, а відбуваються вже зараз.

З іншого боку, наслідуючи приклад Польщі, було б правильно зробити потужний обласний центр та об’єднати частину сіл, які і так інтегровані у місто. Це виглядає більш перспективно. Але не треба чекати від мешканців сіл під Луцьком великого розуміння цієї перспективи. Люди живуть тим, що бачать навколо себе. Їх не надто лякає аргумент, що Луцьк може втратити статус обласного центру. По великому рахунку, для багатьох навіть немає значення, в якій країні вони працюють і де сплачують податки. Переконувати людей потрібно було набагато раніше і не один рік. Зараз влада Луцька не може показати приклад ефективної роботи, тому села і не сприймають ідею приєднання. Якби стан справ у місті був інакшим, то села самі б хотіли приєднуватися. А сьогодні центрами приєднання стали успішні громади під містом. Селяни бачать, що у Боратині є влада, є цілі, є фінанси. І тому багато сіл хочуть увійти до складу Боратинської ОТГ.

- Крім депутатської діяльності та бізнесу, ви берете активну участь у житті громади…

- Вперше я почав займатися громадською діяльністю ще у другій половині 90-х років. Тоді у нашому селі прокладали газопровід. Мене обрали касиром, відповідальним за фінансові питання. Ще й до цього часу, коли нові будинки підключають до газопроводу, мешканці села йдуть до мене. Пізніше я зрозумів, що ефективніше відстоювати інтереси громади можна, якщо ти офіційно представляєш її у радах різних рівнів. З того часу почалася моя депутатська робота. Був депутатом сільської, районної, зараз обласної ради.

Ще один напрямок, який я підтримую – це місцева футбольна команда. Аматорська футбольна команда - це робота для душі. З одного боку, приємно підтримувати молодь. З іншого, коли на поле приходить менше десяти вболівальників, руки опускаються. Адже хотілося зробити команду для людей.

 

- Знаю, що ви є ініціатором спорудження у селі Голишів нового храму у стилі українського бароко. Розкажіть детальніше про цей задум.

- Рік тому після отримання томосу до мене звернулися односельчани, які виявили бажання перейти до Православної церкви України. Ми зробили опитування, вивчили думку людей, провели збори і ухвалили рішення про перехід парафіян до складу ПЦУ. Церква у селі Голишів невеличка, знаходиться біля самого кладовища. Тому в мене виникла ідея збудувати новий український храм. Люди ідею підтримали та обрали мене головою парафіяльної ради. Звичайно, будівництво храму – дороговартісна робота. Як показує практика, громада активно долучається до справи, коли бачить реальні кроки. Нам потрібно було в першу чергу розпочати будівництво. Наша сім’я виділила стартову суму для початку робіт. Відкрили депозитиний рахунок в державному «Ощадбанку». Прізвища усіх. хто вніс пожертву, оголошуються у церкві. Підбивається загальна сума коштів. Важливо, щоб все було прозоро та відкрито. Впевнений, що новий храм буде окрасою не лише нашого села, а й всього району. Він спроєктований у стилі українського бароко, що підкреслює його унікальність.

 

Також в Голишеві є проблема з відсутністю місць на кладовищі. Кладовище у нас невелике за площею. А можливість розширювати його дуже обмежена. Але кількість мешканців села зростає, активно ведеться будівництво. Хтось переїжджає і перевозить своїх батьків, родину. Звичайно, що хтось і помирає. І постає питання: де ховати людину? Адже вільних місць на кладовищі обмаль. Ми провели опитування серед людей щодо того, хто має право поховання на сільському кладовищі. За підсумками опитування думки людей зійшлися на тому, що ховати на сільському кладовищі можна людей, які тут проживали і тих, які народилися в селі, але за гроші. Приємно, що наша громада активна і згуртована, здатна вирішувати різні питання. Байдужість ніколи не робила населені пункти успішними та заможними.

Спілкувався Петро Герасименко