Алла Лісова: «Рівняємося на Польщу. Але не наздоганяємо»

У жовтні 1978 року в моє рідне прибузьке село Млинище Іваничівського району пустили рейсовий автобус. Тоді я навчалася у школі, але добре пам'ятаю: щастю моїх земляків не було меж. Адже чимало жителів села добиралися на роботу до Нововолинська хто велосипедом, хто пішки. Тож новий транспорт слугував нам, учням, за «шкільний» автобус, яким їхали за три кілометри в сусідній Поромів. І хоч зранку та й післяобідньої пори в «пазік» набивалося пасажирів, як у банці оселедців, 5 чи 15 копійок до міста платили із задоволенням
 

 

З тих пір багато води спливло – майже сорок років минуло. Нове століття, нові технології… Тільки наше транспортне обслуговування і досі залишилося без змін. Якщо порівнювати співвідношення оплати за кілометр, то воно в принципі з радянських часів майже не змінилося. Якість перевезень – на тому ж рівні або й погіршилася. Є різниця – чи їхати високим і просторим
ЛАЗом, ЛіАЗом, «Ікарусом», чи низьким та вузьким «Еталоном»! Але коли раніше водій брав безбілетних та «стоячих» пасажирів на свій страх і ризик (міг застукати контроль), та на всяк випадок намагався відірвати якийсь білет, то тепер все навпаки. Мало людей — водій не поспішає їхати. Чим більше без квитків, тим йому краще. І ліпше не вимагати білет в господаря бусіка — він тут головний!
Останнім часом піднялася хвиля справедливого невдоволення з приводу підвищення цін на транспортні послуги. Мотивація перевізників така: зросла вартість пального, запчастин, збільшилися податки і т. д. Але вони відстоюють лише свій інтерес. А як бути пасажирам? Думають, люди їздитимуть за будь–яких умов, бо діватися нікуди? Звичайно, підприємцям на руку те, що мають право встановлювати тарифи одноосібно, без жодного контролю.
Хоча у високих кабінетах працюють посадовці, які мусять (!) дбати про якість обслуговування, контролювати кількість пасажирів і сплату податків. Вони повинні не лише формувати маршрути, проводити конкурси, укладати договори, а й впливати на ціноутворення. Однак антимонопольники твердять, що окремі держадміністрації, посилаючись на вилучення з додатку до постанови Кабміну від 25.12. 1996 р. №1548 пункту щодо встановлення ними тарифів на перевезення, усуваються від своїх обов’язків. Але ж у статті 5
Закону «Про автомобільний транспорт» чітко прописано, що саме на органи центральної та місцевої виконавчої влади покладено державне регулювання і контроль у сфері автотранспорту. Стосовно цін на квитки теж. А відповідно до статті 28 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» до компетенції виконавчих органів влади належать повноваження зі встановлення тарифів на транспортні послуги. Словом, контроль за тим, як перевізник дотримується виконання умов договору, зокрема й вартості пасажиро–кілометра, лежить на чиновниках обласних, районних держадміністрацій та органів місцевого самоврядування. Тож підприємці не повинні диктувати своїх умов, як це є зараз.
Звичайно, існує такий негативний фактор, як наші розбиті дороги. Через них на окремих маршрутах нема охочих їздити. Але тоді влада повинна думати, як виправити ситуацію. Адже всі ресурси та кошти — в її руках. Було б лише бажання.
Мені пригадалося, як на початку 1990–х доводилося їздити громадським транспортом у Польщі, яка тоді ще навіть не була членом Євросоюзу. Вже за тих часів викликали захоплення чіткість і порядок у цьому питанні. Там майже ніколи не було «стоячих» пасажирів, у салонах автобусів – чисто, звучала тиха музика. Відправлявся транспорт із точністю до хвилини. Якщо не маєш квитка – можеш навіть не підходити до автобуса. Сьогодні сусіди пішли ще далі — кожен поляк, який працює, має можливість придбати авто. А ми знов у хвості. Рівняємося на європейців, але ніяк не можемо їх наздогнати. Поки що ні в чому, навіть у найпростішому.

Додати новий коментар

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.
Фото Капча
Введіть символи показані на малюнку

Діяльність ради